Фахівець із єврейської епіграфіки Олександра Фішель викладає на Сертифікатній програмі з юдаїки два курси – «Вступ до єврейської традиційної культури» та «Єврейська некрополістика».

В інтерв’ю з нею ми поговорили про те, що таке некрополістика, навіщо вивчати єврейські кладовища, яке значення має їхнє вивчення для розуміння єврейської культури й історії, а також про роботу на Міжнародній міждисциплінарній Сертифікатній програмі з юдаїки.

Що таке некрополістика, якою ви займаєтесь?

Щоб відповісти на питання, що таке некрополістика, маємо трошки повернутися назад. Ще декілька років тому наука, що вивчала надгробні написи, часто називалась словом епіграфіка.  Епіграфіка — допоміжна історична дисципліна, що вивчає написи на твердих матеріалах, і під єврейською епіграфікою часто мають на увазі стародавні палеоєврейські написи.

Для того, щоб не плутати людей і щоб сказати, що ми будемо займатися єврейськими написами на надгробках, а також всім тим, що пов’язане з єврейським кладовищем (розташуванням кладовищ, способами його маркування на картах, способами укладання каталогів і тд.), обрали назву, яка, мені здається, є більш доречною – некрополістика, від слова некрополь, тобто кладовище, цвинтар.

Ви викладаєте на Міжнародній міждисциплінарній Сертифікатній програмі з юдаїки курс некрополістики. Який досвід передував вашій викладацькій роботі в цьому напрямі?

Для того, щоб відповісти на це питання, я маю розповісти трохи про себе. Для того, щоб щось гарно викладати, просто освіти в університеті недостатньо, має бути ще й досвід. Щоб викладати некрополістику, має бути ще й досвід польових досліджень цвинтарів.

Я ніколи не думала, що буду займатися цією темою, аж поки випадково не потрапила в експедицію, яка була організована на початку 2000-х Артемом Федорчуком та іншими. Метою експедиції було каталогізувати величезний цвинтар неподалік від Чуфут-Кале в Криму. Цей цвинтар має приблизно 7000 каменів і розташований на досить складному рельєфі.

Туди їхали мої друзі і запропонували поїхати і мені, але вільною була лише посада завгоспа і управляючого кухнею. Ця ідея виникла у мого товариша Євгенія Варшавера, який побачив, як я вправно організувала святкування Песаху в квартирі Іллі Дворкіна. 

Там у Криму я сиділа на базі в селищі Ходжа Сала й опікувалась тим, що у всіх була їжа, аж доки Дан Шапіра через проблеми з ногою не залишився зі мною в таборі. Я йому приносила їжу, а він каже: «О, а ти ж навчаєшся на єврейських студіях?» А я в той момент навчалася в Інституті країн Азії та Африки на спеціальній програмі з юдаїки, тому що тоді в Україні ще нічого не було, і можливість навчатися чомусь єврейському була тільки за кордоном. Я кажу: «Так, я навчаюсь». Він каже: «То ти єврейські літери знаєш?». Я кажу: «Трошки знаю». Він каже: «Подивись на екрані, які це літери». І я кажу: «Мені здається, що це далет». Він такий: «Угу. А оце яка літера?»… 

Наступного дня він сказав, що більше я кухнею не займаюся, а їду в поле, тому що в там від мене буде більше користі.

Далі протягом багатьох років я регулярно їздила в  експедиції, але перший і найцінніший досвід мій був кримський. Це зіграло величезну роль у моєму житті, я познайомилася з купою цікавих людей, зокрема з моїм майбутнім науковим керівником Семеном Якерсоном, який запропонував піти до нього в аспірантуру. І через деякий час мені справді вдалося закінчити в нього аспірантуру. Завдяки його протекції я була запрошена центром «Сефер» керувати експедиціями в різних країнах; керувала експедиціями в Латвії, в Білорусі, в Молдові, і навіть, у Дагестані, тобто в дуже різних етнографічних регіонах.

“Сьогодні коло вивчаючих єврейські кладовища досить велике”

Тепер до викладання. Коли я складаю курс, я завжди думаю про те, щоб показати різноманіття і говорити максимально широко, для того, щоб люди розуміли, що світ великий, що він неоднозначний, що навіть якщо ви вивчили все про одне кладовище, це не означає, що ви можете цей досвід перенести автоматично на інше. Ви маєте весь час бути в пошуках.

Я почала викладати ще в «сохнутівських» таборах. Я ще була студенткою, і запропонувала курс – за 40 хвилин розповісти про те, як читати епітафію. Це було дуже сиро, і сьогодні я розумію, наскільки це було слабкувато. З тих пір уже 20 років минуло, і я багато чого змінила.

Наразі з лекції на одну годину виріс семестровий курс, а іноді курс на два семестри. І я вражена, що мій досвід комусь потрібен, і що хтось цікавиться єврейськими кладовищами, окрім невеликої кількості спеціалістів. Сьогодні ж це коло любителів, адептів єврейських кладовищ досить велике.

Мені здається, що курс, який я викладаю і те, що я роблю в рамках роботи в ESJF, робить це коло людей ще ширшим.

У викладання саме некрополістики мене «заманила» Катерина Малахова – академічна директорка Сертифікатної програми з юдаїки та викладачка НаУКМА, к. філос. н. Вона сказала: «Треба читати курс про єврейські кладовища, тому що ми хочемо поїхати в експедицію, і щоб студенти не просто їхали, а ще й могли описувати кладовища».

Курс був спочатку побудований спеціально для того, щоб людей швиденько навчити читати й далі випустити в поле, щоб збирати інформацію. Але сьогодні я бачу, що цього недостатньо. Результатом має бути, щоб людина могла приїхати в будь-який регіон світу й там мати змогу розібрати, що написано на надгробку. Це не так просто, як здається. А ще складніше проаналізувати ту інформацію, яку зібрав. 

Чи багато в Україні сьогодні фахівців з некрополістики? 

Це складне питання, тому що, як я говорила, їхнє коло розширюється щодня. І хто є фахівець, а хто новачок, дуже складно виміряти. 

Якщо ми будемо вимірювати опублікованими каталогами, то їх усе ж сьогодні залишається зовсім небагато. Є гарний каталоги, видані Іваном Юрченком про волинські кладовища у співпраці із Михайлом Насановським.

Є каталог Тетяни Федорів, яка займається кладовищем у Тернопільській області, у Збаражі. Мені здається, це все з каталогів, які я тримала в руках.

Нещодавно вийшов інший тип видання. Це не зовсім каталог, а радше огляд – Дмитра Полюховича. Але я не можу його пропустити, тому що це дуже класна краєзнавча праця. Я його прочитала і знайшла речі, на які раніше не звертала уваги.

Якщо говорити саме про видані  каталоги, то більше я назвати не можу.

Є ще гарний електронний каталог Gesher Galicia, що протягом років збирав Ілля Лур’є із командою. 

Але, безумовно, є люди, які працюють в інших сферах, наприклад у сфері охорони кладовищ. Люди, які займаються кладовищами як історичними об’єктами. І таких ініціатив багато.

Цікава і незвична ініціатива була в Острозі, коли на місці зруйнованого цвинтаря розбили радянський парк, а потім завдяки зусиллям Григорія Аршинова (зихроно ле-браха) цей парк знесли і камені повернули на місце. Вони були каталогізовані, але каталог так і не вийшов друком.

Мені здається, що сьогодні треба зосередитись на тому, щоб робити каталоги, тому що каталоги – це те, що може зберегти зображення каміння і інформацію на довгий час.

Існує версія, що одним із перших, хто системно займався читанням текстів єврейських надгробків, був Михайло Насоновський. Чи це так?

І так, і ні. Попри те, що він професор у Мілуокі та спеціаліст із хімії, він зробив дуже багато для різних сфер юдаїки, тому що має специфічний розум – він уміє синтезувати. Не кожен учений таке вміє. Коли він потрапив в експедицію, яка їздила по Україні і де були і Борис Хаймович, і Володимир Левін, й інші спеціалісти з юдаїки, було відкрито дуже багато. Це були експедиції, організовані щойно утвореними центрами юдаїки, і вони шукали єврейське там, де єврейські громади існували з давніх-давен, в Україні, Білорусі, Узбекистані тощо.

На сьогодні єдина книжка, яка є такою собі конкорданцією з українських надгробків, – це книжка Михайла Насоновського. Іншої немає. Вона включає огляд найстаріших кладовищ. Але, знову ж таки, це не повний каталог, а радше оглядова праця з вибірковими надгробками, які він встиг, умовно кажучи, «вхопити». Тобто він був одним із перших у пострадянський період в Україні, але не абсолютно першим узагалі.

До речі, з Михайлом ми зробили статтю про кладовище в Острозі. Вона доступна англійською мовою. 

Вивченням кладовищ у 1980-ті в Криму займались Наталія Кашовська і Олександр Хосроєв. 

У 1950-1960-ті Давід Гоберман займався фотографуванням декоративних мотивів. Його книжки дуже красиві, але вони передусім надають уявлення про зображення на надгробках. Але завдяки цим фото ми можемо побачити те, що не дійшло до наших часів. А книжка Михайла Насоновського – це одна з перших праць саме про тексти. Хоча вона теж не є абсолютно першою.

Якщо дивитися ретроспективно, то наприкінці XIX — на початку XX століття відбувся справжній «бум» інтересу до єврейської спадщини.

Це було спричинено всесвітнім захопленням старовиною: виникають музеї, архіви, починається збір матеріалів. Видається дуже багато книжок у різних громадах, але та частина з них, яка присвячена кладовищам, зазвичай фокусується на видатних постатях, похованих на цих цвинтарях.

І таких книжок по Україні теж чимало. Наприклад, є книга Бібера, видана в 1901 році, про кладовище в Острозі. Вона називається «Видатні люди Острога», і в ній, окрім іншого, наводяться епітафії надгробків деяких з цих видатних людей. 

Були й місцеві дослідники. Бердичів мав два єврейські кладовища. Одне – куди відбувається паломництво до Леві Іцхака, а інше, старіше, – яке радянська влада знесла, щоб зробити там парк.

Місцевий голова музею в Бердичеві попросив дозвіл на проведення археологічних досліджень на місці цього знесеного цвинтаря. Є робота Юлії Лень, присвячена скандалам і дослідженням цього зруйнованого некрополя, де вперше в Україні і, здається, востаннє були проведені археологічні дослідження єврейських поховань. І сьогодні в світі подібні археологічні дослідження – рідкість.

Навіщо студентам Сертифікатної програми вивчати єврейське кладовище і що робити з цими знаннями сьогодні? 

В Україні багато що зникло після Другої світової війни. Якщо говорити про єврейські синагоги й синагогальні розписи – майже нічого не залишилося, хіба що трішки в Чернівцях. Якщо брати колекції – їх теж можна по пальцях перелічити.

Це лише невелика частина того, що залишилося після радянської машини. Є щось у Києво-Печерській лаврі, гарна колекція у Львові, але вона вже переписана сорок разів. Можливо, ще десь трохи чогось є.

Якщо займатися книжками – їх майже не залишилося. Багато чого знищено, вивезено, продано. 

Із кладовищами, на мій погляд, у нас справи погано, але все ж краще ніж із рештою спадщини, тому що закинуті вони були не потрібні. І якщо надгробки і крали, то недалечко. Сьогодні ми все частіше стикаємося з ситуацією, коли люди хочуть повернути надгробки зі свого двору чи ще звідкись. 

Часто єврейські надгробні плити – це взагалі найстаріший датований артефакт у містечку. Нехтування спадщиною – це був не тільки єврейський феномен, відбувалося загальне нехтування спадщиною. Наприклад, є Вишнівець у Тернопільській області, де є Вишнівецький замок. Про нього дуже багато легенд, але там немає жодних артефактів, які можна було б показати. А на єврейському кладовищі там збереглися датовані камені з XVI століття, до яких можно доторкнутись. Там є два цвинтарі, я маю на увазі старий, звичайно. 

У Буську є надгробок 1520 року, найстаріший вцілілий in situ. Чи є в самому Буську щось настільки ; старе із написом і датою? 

“Є речі, на які може відповісти тільки єврейське кладовище”

Для вивчення історії того чи іншого містечка, міста чи регіону єврейський цвинтар – це такий собі архів просто неба. Вивчаючи історії людей, які померли, – а дуже часто ми бачимо на надгробку не просто ім’я, прізвище і дату, іноді бувають і цілі історії, — можна більше дізнатися і про сам регіон.

Наприклад, можна побачити певні демографічні зміни. У Криму на кладовищі біля Чуфут-Кале, як я вже сказала, дуже багато надгробків. Але є один унікальний надгробок XVII століття.

Це єдиний надгробок із певного року – інших більше немає, ніхто не помер там у цей рік. І на цьому надгробку написано, що ця дівчина померла від чуми. В інших письмових джерелах немає згадок про те, що саме цього року була чума. Можливо, вона була локальною, лише в якомусь регіоні, можливо, щось просто не збереглося, різні можуть бути причини. Це вже “їжа” для історичних реконструкцій.

Але є речі, на які може відповісти тільки єврейське кладовище. Коли старе кладовище закривається, коли виникає нове. Це може дати відповіді на питання про урбанізацію, про зміни в населенні.

Я вже мовчу про те, що неєврейських кладовищ періоду XVI–XVII століть в Україні залишилося дуже мало. Їх просто майже немає. Це пов’язано з традицією ставити дерев’яні хрести. Кам’яні надгробки були великою рідкістю.

Тобто вивчення єврейських кладовищ приводить нас також до вивчення історії самого містечка, а не лише його єврейської частини?

Так, безумовно. Я ж кажу, що іноді це буває найстаріша річ, яка в містечку взагалі збереглася. Більше нічого може й не лишитися, а це доказ того, що в цьому населеному пункті були присутні принаймні євреї з такого-то моменту. І це може дати досліднику чи краєзнавцю нові датування.

Чи ще десь в Україні викладається курс некрополістики?

Більше ніде.

Тобто люди, які хочуть познайомитися з некрополістикою та таким напрямом досліджень, повинні йти до нас?

Якщо вони хочуть, вони можуть. Ба більше, мені здається, що це взагалі унікальний курс, тому що я не бачила в жодному іншому університеті світу, щоб був семестровий курс про кладовище.

Як правило, кладовище додають як якусь додаткову лекцію в загальний курс єврейської етнографії або культури, або щось подібне. Тобто, щоб це був окремий курс на семестр чи два – такого я більше ніде не бачила. І навіть у Польщі та Румунії, де збереглося багато красивих і цікавих кладовищ, я не чула про такі курси.

Є багато волонтерських і громадських ініціатив. Єврейські громади теж роблять свої проєкти, але це, як правило, у трохи іншому форматі. Наприклад, формат літньої школи: студенти або волонтери приїжджають на тиждень-два, прибирають кладовище, чистять надгробки, а невелика кількість спеціалістів приїжджає й їх читає.

Проєкт Gesher Galicia існував в Україні до війни, Єрусалимський університет займався описом єврейських кладовищ у Галіції. Наприклад, у Калуші вони працювали. У нас була експедиція з ними паралельно. Вони не читають курс: вони привозять студентів івритомовних і по дорозі їх навчають, можливо, з невеликою вступною лекцією.

Були лекції курсом – шість чи сім занять для центру «Сефер». На мій погляд, це був не дуже якісний курс, і знову ж таки, він більше про читання надгробків, а не про все загалом: типологію кладовищ, регіональні особливості тощо – цього курс не включав.

Сертифікатна програма з юдаїки є академічним партнером ваших семінарів у ESJF Європейській ініціативі зі збереження єврейських кладовищ. Як почалася ця співпраця і які плани на майбутнє ви маєте щодо спільних ініціатив? 

Ми з Катериною Малаховою, окрім того, що колеги у викладанні, є також колегами по роботі в дуже незвичній організації, яка називається ESJF Європейська ініціатива зі збереження єврейських кладовищ. Це ініціатива, яка опікується кладовищами в 11 країнах Східної та Центральної Європи і в Грузії та Греції.

Цього року ми сподіваємося додати ще країни Балтії та Балкан і розширювати нашу географію далі. Задача фонду дуже проста – провести інвентаризацію: де, коли і які єврейські кладовища взагалі колись існували.

У нас є список. Ніколи не можна сказати, що він повний, але це досить солідний перелік усіх єврейських кладовищ у цих країнах. Окрім просто списку, є базова інформація: чи воно збережене, чи знесене; якщо збережене – який має периметр, приблизне датування надгробків, які там є. Тобто дуже базова інформація.

Що це дає? Це дає можливість у разі небезпеки для кладовища прийти і сказати: «Ми це описали, це інвентаризовано, будь ласка, не чіпайте цей об’єкт. Ми його оберігаємо».

Катерина Малахова в ESJF є директором відділу історичних досліджень. Вона проводить попередні дослідження єврейських кладовищ, тобто перевіряє, чи була єврейська громада в тому чи іншому місці. І якщо громада була достатньо великою, вона шукає на карті або в інших документах, чи було там кладовище.

Трапляються дуже цікаві історії. От як ви думаєте, який у нас найбільший єврейський цвинтар? Одні скажуть – це Чернівці. А інші кажуть: «Ні, найбільше кладовище у Бродах». Треті кажуть: «Ні, це в Одесі». Є такий собі конкурс найбільших кладовищ.

Але якщо ми будемо говорити про найменші кладовища, то в цьому конкурсі ніхто не захоче брати участь.

Катерина, як правило, коли проводить дослідження, дивиться: якщо в населеному пункті було хоча б 300 євреїв на піку, то скоріш за все там було єврейське кладовище. І іноді, коли близько 100 – можна перевірити. 

А іноді вона дивиться, наприклад, на містечко в Словаччині, а там на піку населення було 10 євреїв. 10 євреїв – це одна родина. А в лісі біля цього населеного пункту стоїть така солідна огорожа – приблизно 50 сантиметрів завширшки. Уявіть собі кімнатку чотири на шість метрів, без даху, огорожа, а всередині – надгробки.

Я думаю, що в конкурсі на найменші єврейські цвинтарі Словаччина візьме перше місце, тому що там в декількох населених пунктах збереглись такі супермаленькі кладовища.

Також дослідження ESJF через єврейські кладовища дозволяють подивитися на кроскордонні процеси, зокрема й на єврейську міграцію.

Ми працюємо в різних країнах, і можна розглядати, наприклад, Закарпаття не тільки українське, а всю цю частину Карпат: Румунію, Угорщину, Словаччину – весь регіон, який колись був частиною Австро-Угорщини. Можемо аналізувати, які там були процеси, як упорядковувалися єврейські кладовища. Можемо подивитися на Польщу, Чехію, Словаччину, Хорватію – яка там була система.

Під час цих досліджень ми також робимо фотографії. Частину публікуємо на нашому сайті, а всі передаємо в Center of Jewish Art. На їхньому сайті можна знайти більше фотографій ESJF, ніж на сайті ESJF. Якщо ви хочете щось досліджувати, я вам раджу звертатися туди за фотографіями.

Так, на базі фотографій, які ми зібрали по території Австро-Угорської імперії, Володимир Левін, який є директором Center of Jewish Art, написав статтю, присвячену іменам людей, які карбували надгробки. Наприкінці XIX – на початку XX століття на надгробках, окрім тексту епітафії, часто можна зустріти написане ім’я автора надгробку. І це було як реклама. Інколи навіть вказували адресу, а в одному випадку був номер телефону, щоб одразу замовити собі такий (надгробок – ред.), «як у Рабіновича». Це дуже цікава стаття, яка показує міграційні процеси, модні тенденції і таке інше.

Це про наш історичний відділ.

А чим займаюсь я? Я – директор освітніх програм ESJF. І моя задача – мотивувати людей, які жодного разу про євреїв нього навіть не чули, полюбити єврейський цвинтар всім серцем. Початкова ідея була така: коли ми в результаті наших досліджень виявляємо, що єврейському кладовищу щось загрожує, ми навколо нього ставимо огорожу. Реальну огорожу, з каменю або металу.

І для того, щоб місцеві жителі цю огорожу не вкрали в ту ж мить і щоб цвинтар зберігали, ми робимо освітні заходи, щоб місцеві школярі і загалом жителі змогли більше дізнатися про єврейський цвинтар.

І, оскільки це дуже важливо, але трошки нудно, я вигадую кожного разу якісь нові формати освітніх заходів. Ви можете подивитися в нас на сторінках у соцмережах.

Із Сертифікатною програмою ЕSJF працює вже протягом двох років – робимо програми для студентів. З одного боку, це допомагає їм отримати практичні знання. З іншого боку, ми робимо це в тих місцях, де ESJF встановив огорожу. Коли приїжджають мотивовані студенти, це мотивує і місцевих жителів долучатися до збереження єврейського цвинтаря.